Небольшое предисловие:
Это маленький эксперимент, начатый где-то года полтора назад. Мне захотелось написать что-нибудь Трионское, но, естественно, степное на украинском языке. И пролежал огрызочек этот до сейчас, когда, наконец, появилось настроение его дописать.
И из маленькой сказки получилась почти альтернативная версия образования Степи в нынешнем виде.
Неіснуюча степова легенда
У давню-давнину, коли сонце ще сходило на землю, приймаючи людський вигляд, у степах ходило значно більше таборів, аніж зараз, коли розтіклася степова кров світом Тріону, країнами-континентами. Тоді ще кожен пам’ятав трави, у яких народився, та лошицю, молоком якою годувався. Тоді ще небо було вищим, і зірок, що проросли, напоєні молоком Небесної кобили, було значно більше, аніж тепер.
Тоді й степове сонце не було таким жорстоким, не сушило весняні пагінці раніше часу, не робило з землі безплідного каменю. Ми водили табуни, такі великі, що, зупинившись біля водопою, ті могли за раз випити ціле озеро і не напитись, а їжі вистачало на кожне народжене жеребча.
У ті часи, кажуть, сонце ще вміло любити. І любило одну з дівчат нашої крові.
І, що гріха таїти, вона теж його любила.
Це була красуня, яких зараз годі шукати, а тоді таких було у кожному таборі з десяток, та ця, все-таки, була особлива. Маленька, прудка, з косою, товстішою за її дівочий стан, вона мала золоті руки, а більш того золоті очі, і більш за всіх вдалих степових парубків любила сонячного красеня-звитяжця. За те назвали її Ящіркою, та ймення те було їй так до лиця, що родинне ім’я її ніхто і не пам’ятав.
І дійсно, як у справжнього плазуна, гнучкою була її фігура, стрімкою хода, а танцювала вона так, що всі, хто лише мигцем побачив, забували, як дихати. Казали, навіть сонце навмисно затримувалося на заході, щоб подивитися її танок. І батько, степовик у поважних вже літах, так і казав: оддасть дочку лише такому нареченому, що зможе її вдягнути у золото так, щоб стала подібна до сонця. Чи до плазуна зі шкірою-лускою.
Ящірка ж не чекала ніякого нареченого: він і так приходив до неї кожного дня. Кожного ранку, тільки-но теплився світанок, сходила вона до високого каменю край табору, зустрічати сонячного свого князя, і була та година найніжнішим, найтендітнішим часом, у який люди, прокидаючись від сну, на мить забували про щоденні турботи і, посміхаючись, пили ранкове повітря, немов духмяний трав’яний настій. Потім увесь день дивився він на неї з неба, між іншим цілував жовто-гарячими поцілунками щоки й плечі, зігрівав у обіймах, а як кінчався йому час, дарував на прощання хмаринки: сиві, бузкові, помаранчеві, легкі, як мрії. Вона зберігала кожну із них, а потім робила з них прядиво й обшивала казковими квітами покривала для приданого.
Як надходить вечір – у таборі біля вогнищ запалюють танці. Спочатку довгим протяжним звуком пнеться до неба пісня. Мрійлива, як туманні сутінки, розлога, як увесь Великий степ. Чоловічі голоси співають її, вкидаючи слова, мов хмиз, у багаття, щоб димом розповзалися по широких курганах.
Потім вступають жіночі, дрібні, тонкі, мов срібні нитки, голоси. Полинова крижинка-місяць на небокраї тремтить і дзвенить от тих голосів, ніби великий тугий бубон, - йому з землі озиваються такі самі, лише малі, в руках дівочих.
І в Ящірки – теж. Вона виходить до ватри разом із іншими, та дивиться не на схід, а на захід.
Дзень!
Брижчить над ухом місяць, мов капшуком зі срібними монетами, а вона і вухом не веде, слухає, слухає, з місця не рушить.
Най інші вже пританцьовують, відбивають нетерпляче тихий ритм.
Їм – що зорі, що молодик. А їй – той самий. Один.
І вона вміє його чекати.
І тільки як загудить сонце останніми низькими, тяжкими променями, ніби до мисливського рогу задує, - тут-то і стане Ящірка до кола, гучнішим зробить пісенний пульс, вдарить у бубон – і понеслась!
Танцюй, дівча, як несеться сильна кінська табунова хвиля, кружляй, як крутиться полум’я на золотій степовій землі, співай, як птах, що зривається з ковилу до неба!
Танцюй, щоб кров кипіла!
Гуп-дзень!
І вона вигинається, як билинка, поводить округлим плечем, тупотить ніжкою і виводить нею рівнесеньке півкола – і несеться округ багаття далі. Крутиться, стрибає, тупотить.
Танцюй, Ящірко, скільки б’ється серце – танцюй!
Спідниці в’ються й розпускаються, мов квіткові пелюстки, мов полум’я, крихітні п’яти б’ють скельну, кам’янисту землю дзвінкіше за гуркіт бубонів та барабанів. Немає стриму, немає законів в такого танцю – лише вільний степовий дух і гаряче, як сонце, серце.
Танцюй, Ящірко, щоб вогонь тобі заздрив, щоб земля задрижала!
Гуп!
Дівчата в’ються, як квітки повстяної трави, стукають у долоні, спадають до землі і підносяться, як метелики, - бурхливий вихор кіс, плаття, намиста й посмішок. І співу, що несеться вгору.
Співай, горда, танцюй, вільна!
Ящірка не зводить очей із неба. Вечірнє сонце в її косах блищить яскравіше за зірки, прикрашає, як може, наречену золотом. З останніх сил притримує своїх коней, щоб не несли далі, за край неба, за край світу, щоб дали ще надивитися. Хоча б ще одне коло, як обернеться знов мила обличчям до сходу і кине до сонця прощальну посмішку – і у світлі вогнищ вона засяє яскравіше за морські перли.
Дзелень-гуп-дзелень!
Гостро перегукується сонце з місяцем, щоб поступитися місцем на небі, квапливо дзвенять важкі копита сонячних коней із червоними, розпеченими від жару підковами. Найкращі то коні, яких не було ще в жодного з нашої крові, гарячіНе затримати більше часу, не втримати важку гарячу краплю – падати їй все одно до землі.
Сонце заходить, щезає, відвертається від степу, а Ящірка все танцює, і лише золотавий бубон в її долонях спритно скаче, мов яка монета, - щоб не забувати милого, щоб серце з кожнім новим ударом маленького кулачка продовжувало тремтіти і битися в очікуванні нового дня.
Кажуть, доки сонце зійде, роса очі виїсть. Сходу чекати довго, надто довго у чорному нічному степу. Навіть місяцеві не розігнати темряву, навіть вогнище не дасть надійного притулку. Вночі коні притуляються один до одного, гріються, перебирають мляво ногами і стривожено озираються на кожний звук.
І люди, як коні, теж. Ми знали, чого маємо боятися кожної ночі. Особливо вночі, коли відкритість поля стає загрозою, коли в одної людини по п’ять тіней, коли на кожен крок є своя пастка. Коли догорало багаття, ми згадували, яких гостей чекати. Кожної ночі вартові вглядаються і вслухаються. Але іноді бувають нещасливі ночі.
Нещасливі ночі завжди тихі. Такі тихі, що чуєш, як б’ється серце того, хто спить поруч. Такі тихі, що давлять тобі на вуха, оглушують сильніше за всякі гонги і барабани. Ніхто не знає, чий крик буває першим. Він просто один за одним розкочується табором, розливається, розходиться, як вогонь, як степова пожежа. Та теж розповзається мало-помалу – не зі сторони таборових ватр. З іншої, ворожої сторони. Червоне полум’я з великими чорними руками хапає людей, скалиться залізними зубами, виє і регоче.
Всі навколо біжать, кричать, метушаться. Ящірка ховається, замирає, тремтить. Сонце усюди ходить, і то не на всі гори світить. Особливо вночі не врятує, не підкаже, не направить. У спалахах вогню, в мареві тіней, в гомоні нічого не розібрати.
Але вона раптом чує за собою тяжкі кроки. Раз, два, три, біжи, Ящірко!
Біжи, скільки злякано гупає кров у скронях, біжи, поки ніч маже світ чорними смоляними долонями. Біжи, Ящірко, поки можеш, хай ховає тебе в своїх обіймах ковиловий дух, хай зітре твій запах сон-трава, біжи скоріш!
Раз, два, три, вона вже не бачить, куди біжить. Ніхто вже не бачить. Раз, два, три, близько знайомий курган. Хай врятують вас ваші сиві кінськоногі, кінськосерді пращури. Біжи!
Дівчина ламає реп’яхи – вони безжально колють тонкі ноги. Ніч холодна, ніч сувора, ніч теж не знає жалю.
Де ти, сонце?
Вона все ще біжить, поруч із нею всліпу біжать інші – ніби загублені, безпорадні примари, ніби знавіснілі від степових пожарів звірі. Раз, два! Раз, два!..
Два…
Не встигла.
Її хапають сильною рукою за довгу косу, волочуть пилом. Ящірка голосить, виє і плаче, побілілими від болю очима вже не розбирає поруч із собою облич, схожих на руді від вогню та крові страшні маски.
Рятуйте, пращури, сонцю, рятуй!
Вона чує жахливі виски і верески, регіт і хрипіння, ніби всі дикі породження Пустоти вирвалися в ту ніч до їхнього світу. Дівчина борсається, дряпає нігтями суху землю, та від того лише болячіше, - її все волочать, куди, навіщо, вона не хоче! Матінко!..
Ящірка встигає схопити щось і, відчувши в одну мить у руці загублений кимось ніж, ніби справжній плазун, судорожно вивертається… Звідки в неї лише дістає стільки сил? – одним рухом відсікає вона товсту оксамитову косу, що так любило плекати сонце, що так часто заплітав їй вітер. Підводиться, плачучи, знову біжить.
Ящірка вміє відкидати хвоста.
Тільки не врятує її це, як не врятує нікого тієї ночі. Скільки не біжи, Ящірко, до сонця в хату не втечеш.
Надто пізно.
Молоде, гаряче дівоче тіло пробиває стрілою наскрізь. Вона стомлено кричить і падає у пісок і пил – як падають інші степовики, скошені сильною орчою рукою.
Пробач, сонце, в неї вже немає сил бігти від неволі. Пробач.
Ящірка лежить у сплетенні житняку, і світло пожеж голубить її кругле обличчя. Не зустрічати їй на світанку свого красеня. Не зустрічати й молодця-нареченого, щоб вдягнув у золоту блискучу луску. З її кіс вже зривають останні золоті брязкітки – нащо вони їй тепер!
Дійсно, нащо…
Того ранку сонце довго не сходило понад степом, і землю ковдрою вкривав туман. Довго ховав від золотих очей сліди минулої ночі, вкривав чорні вогнища гіркою росою. Лише потім під променевим натиском довелося втекти, розсіятися, розлізтися нитками, мов стара ганчірка.
Кажуть, довгі дні сонце кружляло в небі, огорнуте в чорне лахміття зі зламів воронячих крил, і з того часу не жалкує воно нікого в степах: ні людину, ні орка, ні тварину, ні птаха. З того часу ковил став гризти кінські тіла, а земля - стискати травневе коріння, щоб чахло й костеніло. Ми забули, як кургани наших пращурів заростали синіми кийками, як дівчата розшивали плаття золотом, як на ярмарок збиралися табори, такі великі, що візки стояли аж до обрію.
З того часу сонце забуло своїх дітей.
З того часу сонце більше нікого не любило.
Оказаться не в том месте, не в то время - достаточно паскудный способ добыть себе неприятности. Так сложились обстоятельства...
Довольно известный исследователь-историк, имя которому Рангоригасту Гржимайло, нашел в горах Малого хребта неизвестную доселе шахту...
Путь к ущелью К'у и Ла был тернист и долог: недоброжелательные леса духов кишели смертельными опасностями...
